Бібліотечна година до дня
народження Лесі Українки
«Коли
б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом,—писав Максим
Рильський,— то найвідповідніше слово було б — боротьба». З'явившись на рубежі
двох століть і двох епох, ця творчість стала однією з вершин української
літератури
Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в Новоград-Волинському в інтелігентній родині. Мати — письменниця Олена Пчілка, батько — юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту
Леся вирізнялась лагідною вдачею, працьовитістю, винятковими здібностями до науки, поезії, музики. Захворівши в дитинстві, поетеса вела, за її власним виразом, «тридцятилітню війну» з туберкульозом. Після операції руки довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне відчуття мелодії, гармонії звуків переливалось у її твори, відлунюючись в поетичних циклах «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», оповіданні «Голосні струни», у драмі-казці «Лісова пісня», інших творах.
Через хворобу Леся не могла ходити до школи, не вчилась у жодному учбовому закладі. Але завдяки старанням, наполегливій праці вона самотужки здобула освіту, різносторонні і глибокі знання, які вражали сучасників. Вона знала понад деся¬ток мов. Грунтовно вивчала історію, філософію, постійно читала новітні праці з наукового соціалізму.
Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» з'явилася у Львові на
початку 1893 р. Вона складалася із шести поетичних Циклів та трьох десятків
віршів поза циклами, поем «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». У творах молодої
авторки переважали громадянські мотиви, мужні інтонації, життєстверджуючі
настрої.Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в Новоград-Волинському в інтелігентній родині. Мати — письменниця Олена Пчілка, батько — юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту
Леся вирізнялась лагідною вдачею, працьовитістю, винятковими здібностями до науки, поезії, музики. Захворівши в дитинстві, поетеса вела, за її власним виразом, «тридцятилітню війну» з туберкульозом. Після операції руки довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне відчуття мелодії, гармонії звуків переливалось у її твори, відлунюючись в поетичних циклах «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», оповіданні «Голосні струни», у драмі-казці «Лісова пісня», інших творах.
Через хворобу Леся не могла ходити до школи, не вчилась у жодному учбовому закладі. Але завдяки старанням, наполегливій праці вона самотужки здобула освіту, різносторонні і глибокі знання, які вражали сучасників. Вона знала понад деся¬ток мов. Грунтовно вивчала історію, філософію, постійно читала новітні праці з наукового соціалізму.
Критика прихильно зустріла появу збірки «На крилах пісень». Та вимоглива до себе поетеса оцінювала свою творчість досить стримано, вежа усвідомлювала її вади: «До своєї книжки, хоч вона видана тільки торік, я відношусь тепер досить критично і якби видавала її сей рік, то, певне, б видала інакше... «На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити»
Дебютом Лесі Українки-прозаїка стала поява у журналі «Зоря» в 1889 р. образків «Така її доля» і «Святий вечір». У прозових творах молодої письменниці переважають соціально-побутові теми, взяті з жи¬вої дійсності.Проза Лесі Українки розвивалась загалом у руслі реалістичних традицій української прози XIX ст., але й мала свої особливості. Насамперед це стосується ліризму як характерного для неї основного стильового ключа. Авторка — лірик за покликанням, і найкращими її оповіданнями були ті, які випливали саме з ліричного настрою, реалізували потребу ліричного самовиявлення.
Влітку 1897 р. в Ялті, де поетеса лікувалась, вона знайомиться з С. К. Мержинським. Сучасники характеризують його як «піонера соціал-демократичного руху в київському і мінському підпіллі», як послідовного марксиста, революціонера-романтика.
1899 р. У Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії». Прикметою нової збірки було утвердження ге¬роїчного, що збагачувало авторську концепцію нової людини. Зміст і форма художнього вираження відповідали часу, його вимогам. Цей «дух часу» А. В. Луначарський, який належав до близького поетесі кола київської молоді, характеризував так: «Говорячи від імені молоді, з якою я ріс і зрів і яка пізніше, приєднавшись до передового проле¬таріату, кінець кінцем здійснила найвеличніший акт в історії, я можу сказати, що ми прагнули героїзму... Ми жадали героїзму, ми ненавиділи жахливого ворога, всепригноблююче самодержавство».
Влітку 1900 р. Лесю Українку спіткало велике горе: різко погіршало здоров'я її друга С.К.Мержинського. І вона приймає рішення їхати у Мінськ, рятувати хворого. В житті поетеси Мержинський важив дуже багато. Пережите в Мінську, особливо останні дні життя Мержинського, полишили згадку, від якої збожеволіти можна,— про це вона напише пізніше Вірі Крижанівській, соратниці Мержинського по підпіллю. А в одну з найстрашніших ночей поетеса створила драматичну поему «Одержима» — «...я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась». С. К. Мержинський помер на початку березня 1901 р. 1902 р. з ініціативи студентів Чернівецького університету видана третя збірка поезій Лесі Українки «Відгуки». До неї ввійшли цикли: «Із циклу «Неволь-ницькі пісні», «Ритми», «Хвилини», шість легенд і драматична поема «Одержима». Це був подальший крок у творчому зростанні поетеси. Мистецьки воно виявлялось по-різному, проте загальна тенденція до осмислення філософської суті явищ, до поглибленого відображення ідеологічної боротьби,— а разом з тим збагачення і урізноманітнення жанрових форм і версифікаційних засобів,— очевидна.
1904 р. у Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки під заголовком «На крилах пісень», але цензура вилучила вірші революційного звучання. Більшість поетичних творів, датованих останнім десятиліттям життя письменниці, були
Наприкінці 90-х і на початку 900-х років з'являються з-під її пера нові поеми, легенди, притчі, у яких авторка продовжує розширювати тематичні діапазони рідної літератури, оригінальне роз¬робляє світові сюжети. Ліроепос набуває все більшої ваги у творчості поетеси. Епічна поезія Лесі Українки, різноманітна формою, багата проблематикою, була тісно пов'язана з усією творчістю письменниці не лише ідейно-тематично, а й стильовими ознаками, образною системою.
Особливе місце в творчій біографії письменниці займає фольклор. Починаючи ще з дитячої поеми «Русалка» (1884) і кінчаючи останнім поетичним твором — казкою «Про велета» (1913), він органічно входить у поетичний світ Лесі Українки. Великий інтерес виявила вона до слов'янської міфології, яку називала «релігією батьків моїх» і яка відбилась прекрасними образами і барвами у колядках, веснянках, обрядах і легендах
У творчості письменниці останнього десятиліття переважає драматургія. За порівняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творів, які стали новим явищем в українській літературі і театральній культурі, принесли письменниці славу драматурга-новатора. Вона створює не знані досі в національній драмі образи, започатковує нові жанрові форми з незвичайним фабульним наповненням.
Одним із кращих драматичних творів Лесі Українки є її «Камінний господар» (1912). Сама авторка виділяла цю драму як нову супроти своєї звичайної манери — сконцентровану, «не затоплену» лірикою. Це була українська версія світової теми, яку століттями розробляли видатні художники слова, причому одна з найцікавіших версій. Українська авторка створює не традиційну драму про кохання, а складний філософський твір, що порушує одвічні проблеми духовної свободи, свободи і влади, вірності і зради ідеалам.
«Камінний господар» — не лише дорогоцінне надбання української культури, а й цілком оригінальне явище у світовій літературі про Дон-Жуана. Це один із творів, які дали підставу і зарубіжним критикам зробити той висновок, що «Леся Українка була співтворцем і ви¬датним представником європейського мистецтва XX століття».
«Лісова душа» поетеси завжди тужила за Поліссям, і вже непереможна ностальгія опанувала нею, коли, гнана хворобою, змушена була жити лише в південних краях. У 1911 р. на Кавказі за кілька днів вона написала «Лісову пісню». Була тяжко хвора, температура сягала 38, але жага творчої праці не давала спокою. «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга,— отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати... Отак я писала «Лісову пісню»...
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у цій драмі-казці, яка розказує про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
Свої останні твори Леся Українка писала в стані особливого напруження. Знала, що часу лишалось мало, а сказати хотілось багато... Говорила, що коли б навіть три життя жила, не встигла б все задумане зробити. Виснажлива творчість забирала і без того невеликі сили: «...вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз»]. Невблаганно прогресувала хвороба. Поетеса живе Грузії, на зиму виїжджає до Єгипту. Перемагаючи важкі страждання, невтомно працює, виявляючи незвичайну мужність, витримку і незборимість духу.
Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині ,
боротьба і праця милі.
Так писала вона закляклою від холоду рукою, мандруючи серед бурі розлютованим морем до теплих берегів Єгипту. «...Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... Отак все посуватимусь далі та далі — та й зникну, обернуся в легенду...».
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. в Грузії, в м. Сурамі. Похована вона в Києві на Байковому кладовищі.
Творчість письменниці належить до тієї прогресивної спадщини минулого, яка для кожного нового покоління відкривається новими ду¬ховними скарбами, живе у віках, безконечно розвивається, даруючи людям мудрість, мужність і красу
